Номер повідомлення:#36
Кот
» 18 жовтня 2010, 17:55
" Практика передачі за довіреністю права керування транспортним засобом (далі – ТЗ) сьогодні є досить поширеною. У більшості випадків видається генеральна довіреність, на підставі якої представник отримує повноваження знімати ТЗ з обліку, керувати ним, відчужувати його, а також виконувати інші дії. Здебільшого видача довіреності є удаваним правочином, який вчинюється сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Як правило, такими правочинами є договори купівлі-продажу ТЗ або договори про надання права тимчасового (оплатного або безоплатного) користування ТЗ.Не піддаючи сумніву правомірність видачі довіреності на право керування ТЗ, отримавши бажану грошову суму або домовившись відносно умов договору про надання права тимчасового (оплатного або безоплатного) користування ТЗ, довіритель, як правило, підписує «генералку».Чи є юридично досконалим правочин по видачі довіреності на право керування ТЗ? Яка взагалі правова природа керування ТЗ за довіреністю? Відповіді на ці запитання спробуємо відшукати в процесі аналізу положень чинного законодавства та матеріалів судової практики, результати якого наводимо далі.Правова природа керування транспортним засобом за довіреністюКеруючи ТЗ, особа, по-перше, фактично впливає на ТЗ як на річ, що свідчить про володіння особою цією річчю. По-друге, керуючи ТЗ, особа задовольняє потреби у пересуванні, перевезенні вантажів, тобто фактично видобуває із ТЗ як із речі її споживчі властивості, що є ознакою користування цією річчю.Однак відчуження ТЗ як речі представник може здійснити виключно від імені довірителя. Як правило, кожна довіреність має застереження подібного змісту. Слід зазначити, що в цій частині довіреність повністю відповідає положенням чинного законодавства. Відповідно до ч. 3 ст. 237 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), ч. 1 ст. 244 ЦК довіреність свідчить про виникнення правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов’язана або має право вчинити правочин виключно від імені другої сторони, яку вона представляє. Тобто, у випадку відчуження ТЗ, наприклад шляхом його продажу, продавцем, як стороною за договором з відповідними правами і обов’язками, буде виступати довіритель, від імені якого на підставі довіреності буде діяти представник. При цьому відчуження ТЗ як речі свідчить про визначення її юридичної долі, що є ознакою розпорядження цією річчю.Викладене дозволяє дійти висновку про відсутність в особи, яка керує ТЗ за довіреністю, можливості розпоряджатися ТЗ від свого імені як однієї із складових тріади правомочностей власника. Відсутність, у свою чергу, тріади правомочностей власника виключає наявність у такої особи права власності на ТЗ як на річ. Таким чином, правочин із видачі довіреності на право керування ТЗ не забезпечує перехід права власності на ТЗ від довірителя до представника, що за певних обставин може «зіграти злий жарт» як з одним, так і з іншим.Відповідно до ч. 1 ст. 397 ЦК особа, яка фактично тримає у себе чуже майно, є володільцем чужого майна. Як зазначено у коментарі до ЦК (за загальною редакцією д.ю.н., професора Харитонова Є.О. і к.ю.н., доцента Калітенко О.М.), для встановлення фактичного володіння необхідним є встановлення такого фактичного відношення особи до речі, яке відповідатиме прагненню особи панувати над річчю. Таке фактичне панування є наявним у всіх тих ситуаціях, коли володілець за умови нормального ходу речей може розраховувати на те, що річ перебуває і буде перебувати фактично під його владою (Цивільний кодекс України: Коментар, 2004 рік – Х.: ТОВ «Одіссей», С. 274).При керуванні ТЗ за довіреністю, на думку автора, має місце фактичне відношення представника до ТЗ, що відповідає прагненню останнього панувати над річчю. При цьому представник розраховує на те, що ТЗ перебуває і буде перебувати під його пануванням. Зазначене вище свідчить, що представник, який керує ТЗ за довіреністю, є володільцем чужого майна.При цьому варто зазначити, ЦК розрізняє такі правові категорії як «фактичне володіння чужим майном» і «право володіння чужим майном». Суб’єктивне право не може виникнути без відповідної правової підстави. Згідно із ст. 398 ЦК, право володіння виникає на підставі договору з власником або особою, якій майно було передане власником, а також на інших підставах, встановлених законом.У текстах довіреностей на право керування ТЗ під терміном «керування ТЗ» розуміють право володіння ТЗ та право користування ТЗ. Видача ж довіреності на право керування ТЗ як односторонній правочин є титулом для володіння чужим ТЗ. Це дозволяє дійти висновку про те, що представнику належить право володіння чужим ТЗ як одне із речових прав на чуже майно.Володіння, що виникло на підставі довіреності на керування автомобілем, у коментарі до ЦК наводиться як приклад титульного володіння, що виникло на підставі одностороннього правочину (Цивільний кодекс України: Коментар, 2004 рік – Х.: ТОВ «Одіссей», С. 274).Водночас, чимале значення для розуміння будь-якої правової категорії має правозастосовча практика, яка, на жаль, не завжди узгоджується з теоретичними положеннями. Але в цьому питанні, слід відзначити, і Пленум Верховного Суду України в п. 4 постанови № 6 від 27.03.1992 р. «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» розглядає довіреність як правову підставу володіння джерелом підвищеної небезпеки.Незважаючи на викладене вище, на думку автора, можливість набуття на підставі довіреності права володіння ТЗ як одного із речових прав на чуже майно все таки є доволі спірною з огляду на наступне.Дефініція довіреності наведена в ч. 3 ст. 244 ЦК: довіреністю є письмовий документ, який видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Як передбачено у ч. 1 ст. 237 ЦК представництвом визнається правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов’язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. В свою чергу, під правочином розуміють дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків (ч. 1 ст. 202 ЦК).В силу керування ТЗ не виникають, не змінюються і не припиняються цивільні права та обов’язки, а тому керування ТЗ як дія особи не є правочином. Відповідно, на думку автора, особа не може бути уповноважена довіреністю керувати ТЗ, а видача довіреності не може розглядатися як титул для набуття права володіння чужим ТЗ як одного із речових прав на чуже майно.Як зазначається в коментарі до ЦК, довіреність призначається для третіх осіб, які з її тексту дізнаються, якими повноваженнями наділений представник. Для самого повіреного довіреність ніяких самостійних прав на майно, яке отримано для здійснення угоди, не породжує (Цивільний кодекс України: Коментар, 2004 рік – Х.: ТОВ «Одіссей», С. 161).Цивільне законодавство України для передачі права володіння та користування ТЗ передбачає інші механізми (наприклад, договори купівлі-продажу, найму тощо). Передача за довіреністю права володіння і користування ТЗ, на думку автора, суперечить суті довіреності, що випливає із положень ч. 3 ст. 244 ЦК.Відповідно до ч. 1 ст. 203 ЦК зміст правочину не може суперечити актам цивільного законодавства. Недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) передбачених, у тому числі, ч. 1 ст. 203 ЦК) вимог є підставою недійсності правочину.Разом із тим слід зазначити, що удаваність правочину по видачі довіреності на право керування ТЗ є загальним правилом, із якого існують виключення. Відповідно до ст. 1003 ЦК довіреність може бути видана в межах договору доручення, призначенням якого є врегулювання відносин, здебільшого, між довірителем і повіреним. У межах договору доручення, наприклад на продаж ТЗ, можлива передача довірителем ТЗ повіреному як забезпечення останнього засобами, що є необхідними для виконання доручення.Але в цьому випадку йдеться про передачу ТЗ лише у володіння повіреного. Договір доручення не є правовою підставою для виникнення у повіреного права користування таким ТЗ (хоча за певних обставин без користування ТЗ неможливо виконати доручення, наприклад, може виникнути необхідність доставити ТЗ до місця його огляду з метою зняття з обліку).Тому цілком можливо, що «генералка» як раз і виникла саме з огляду на необхідність передати не лише право володіння, але й право користування ТЗ з метою зняття його з обліку для подальшого відчуження. А вже в подальшому, виходячи із прогалин у податковому законодавстві, стала набувати масового «удаваного» характеру як «зручний» правовий механізм передачі прав на ТЗ.Але сьогодні все частіше доводиться переконуватися у підступності цього «правового сурогату».По-перше: не дивлячись на положення ч. 1 ст. 247 ЦК, у довіреності зазначається строк її дії (зазвичай, три роки). Після спливу цього строку, а в певних випадках і до цього, може мати місце вимога довірителя про повернення представником ТЗ. При відчуженні останнім ТЗ на підставі відплатного договору довіритель матиме цілком законне право вимагати від представника передачі всього отриманого ним за таким правочином. Тому представник цілком може залишитися як без ТЗ, так і без грошових коштів, що передавались в якості плати за видачу довіреності.Але механізм захисту прав представника в подібній ситуації все таки може існувати. Досить часто правочину з видачі довіреності передує пошук покупця шляхом розміщення об’яв у засобах масової інформації, спроби продажу ТЗ на автомобільних ринках тощо. Крім того, у «покупця за довіреністю» можуть залишитися або розписка про отримання «продавцем-довірителем» грошових коштів, або відповідні банківські квитанції.Як правило, договори купівлі-продажу ТЗ повністю виконуються в момент їх вчинення. Чинне законодавство не передбачає для договорів купівлі-продажу ТЗ обов’язкового нотаріального посвідчення та (або) державної реєстрації. Тому відповідно до ч. 1 ст. 206 ЦК договори купівлі-продажу ТЗ фізичних осіб між собою, а також договори купівлі-продажу ТЗ між фізичними та юридичними особами за умови, що як перші, так і другі повністю виконуються в момент їх вчинення, на думку автора, можуть бути укладені й в усній формі.Таким чином, виходячи із удаваності правочину з видачі довіреності на право керування ТЗ, не можна повністю виключати можливість визнання за «покупцем-представником» права власності на ТЗ. Автору відомі випадки задоволення судами таких позовів. Разом із тим зазначимо, що існує й негативна судова практика з цього питання.По-друге: відповідно до ст. 396 ЦК, ч. 5 ст. 48 Закону України «Про власність» володілець чужого майна має право на захист права володіння відповідно до положень чинного законодавства про захист прав власника. Право володіння, як і право власності, є правом абсолютним, що зобов’язує всіх інших суб’єктів, у тому числі й самого власника, утримуватися від посягань на таке право.Власник речі, права якого порушені, відповідно до положень ч. 3 ст. 386 ЦК має право на відшкодування завданої майнової шкоди. Таким чином, і особа, яка володіє ТЗ на підставі права володіння чужим майном, повинна мати право на відшкодування майнової шкоди, завданої пошкодженням ТЗ. Здавалось би, упевненості в правильності цієї думки має додавати позиція Пленуму Верховного Суду України. Так, в абзаці 1 пункту 9 постанови № 6 від 27.03.1992 р. «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» останній зазначив, що особа, яка володіє майном на іншій (ніж право власності) передбаченій законом або договором підставі, має право вимагати відшкодування заподіяної такому майну шкоди.Але, як свідчить практика, у випадку пошкодження ТЗ не з вини представника, останній не завжди може розраховувати на отримання грошових коштів як відшкодування заподіяної ТЗ шкоди. Автору відомі випадки, коли суди відмовляли особам, які володіють ТЗ на підставі довіреності, в задоволенні позовів про відшкодування заподіяної під час дорожньо-транспортної пригоди майнової шкоди. Ці судові рішення обґрунтовувались тим, що право вимагати відшкодування майнової шкоди, заподіяної ТЗ, належить виключно власнику такого ТЗ.Можливо, у судів виникають сумніви відносно належності особі, яка володіє ТЗ на підставі довіреності, права володіння ТЗ як одного із речових прав на чуже майно. Якщо це дійсно так, на думку автора, сумніви не є безпідставними.Але разом із тим, не варто забувати про передбачену ст. 204 ЦК презумпцію правомірності правочину. Видача довіреності на керування ТЗ, як зазначалось вище, є одностороннім правочином. Тому, до моменту визнання його недійсним судом, вважаємо, не має підстав для висновку про відсутність в особи, яка володіє ТЗ на підставі довіреності, права володіння ТЗ як одного із речових прав на чуже майно.По-третє: злий жарт «генералки» може зашкодити і довірителю. Уявімо ситуацію, коли після пред’явлення до представника як до володільця джерела підвищеної небезпеки позову про відшкодування завданої шкоди останній пред’явить позов до довірителя про визнання недійсним правочину по видачі довіреності в частині передачі права керування ТЗ (підстави для такого позову наводились вище).Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю. У випадку позитивного для представника результату спора з довірителем очевидною стане неправомірність володіння представником ТЗ в момент заподіяння шкоди майновим інтересам третьої особи. При чому, на думку автора, неправомірному заволодінню представником ТЗ сприяла недбалість довірителя.У такому випадку, відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, має відбуватися за правилом ч. 4 ст. 1187 ЦК, тобто спільно представником і довірителем у частці, яка визначається за рішенням суду з урахуванням обставин, що мають істотне значення. У певних випадках подібна тактика захисту, не дивлячись на її повну аморальність, є доцільною з огляду на майнові інтереси представника. Хоча, знову ж таки, право робити остаточний висновок про наявність вини довірителя у подібних діях, у прямій залежності від якого знаходиться вибір норми матеріального права, що підлягає застосуванню до спірних правовідносин, належить судам.Думаю, знайдеться небагато бажаючих віддати свої майнові інтереси «до рук» судів. Судів, рішення яких нерідко доводиться чекати роками. Судів, позиція яких з однієї і тієї ж категорії справ за незмінності норми права може змінитися на діаметрально протилежну.На переконання автора, довіреність на право керування ТЗ у правозастосовчій практиці має відійти в історію. Передача прав на ТЗ повинна здійснюватися за договорами купівлі-продажу, дарування, міни, найму. Якщо ж дійсно існує потреба у наданні особі, уповноваженій укласти договір відчуження ТЗ, права користування ТЗ з метою зняття його з обліку, чому б не скористатися можливістю укладення змішаного договору, що містить елементи договору доручення і договору позички. Або, як альтернатива, можливо укладення двох зазначених вище договорів окремо.У випадку ж передачі прав на ТЗ на підставі «правового сурогату» підвищується ймовірність залежності власних майнових інтересів від моральних принципів як контрагента, так і служителів Феміди. Здебільшого ми не впевнені у порядності контрагента. Та й служителі Феміди, як свідчить практика, “сліпі”, на жаль, не завжди. То чи варто ризикувати?!"